Російська православна церква, філіал якої – УПЦ МП, і досі працює в Україні оприлюднила наказ “Всесвітнього російського народного собору”, у якому навала війну проти України “священною”, а Захід звинуватила у “сатанізмі”.
Цей документ неможливо назвати ані церковним, ані, тим більше християнським – хіба що на рівні відозв похмурого Середньовіччя. Крім того, РПЦ заявляє, що після завершення війни вся територія сучасної України має увійти в зону виняткового впливу росії. А це вже більш ніж переконливо ілюструє напрямок руху путінської влади.
Як Україна може відповісти і убезпечити себе від впливу підлеглих російського Гундяєва, – УПЦ МП, “Політарена” поговорила з політтехнологом, кандидатом історичних наук Олегом Постернаком.
Кому адресований “наказ” РПЦ
На думку Постернака, “наказ” РПЦ, попри зрозумілі хвилі в українському інформпросторі, спрямований передусім на російського споживача.
“База підтримки “сво” має певний соціально-демографічний вимір. Це в основному фанатики РПЦ, літні люди або російський маргінес, який втратив соціальну опору. Для них цей телевізійний образ війни є надзвичайно привабливим, тому що він компенсує низькі стандарти життя, певні психологічні девіації. Тому пропаганда через інструментарій РПЦ – ідеологічний, інформаційний, організаційний – виправдана за політичними розрахунками Кремля”, – вважає експерт.
Він нагадує, що кремлівські чекісти повністю контролюють Російську Православну церкву, а її очільник фактично є агентом ФСБ (за радянських часів Кирило – в миру Володимир Гундяєв – був агентом КДБ під псевдонімом “Михайлов”, – ред.). Тому, розуміючи необхідність впливу на населення, Кремль напряму використовує всю організаційну мережу і ресурси РПЦ у своїх інтересах.
Але політичний маніфест, яким де-факто є “наказ”, має, на думку Постернака, і іншу важливу мету. “Навіть у середовищі РПЦ, на низовому рівні, є релігійні діячі, священники, які розуміють фатальність впливу політики на церковне життя і не бояться публічно засуджувати війну, – пояснює він. – Їх небагато, останнім часом на них помітні гоніння. І з розуміння, що для цієї категорії людей має бути ідеологічна обробка, цей маніфест, мені здається, і вийшов. Це більше сигнал рядовим священикам, людям в рясі, які могли б відчужитись від війни, не бачити її ні у своїх проповідях, ні у своїй діяльності, ні у своїх поглядах”.
У такий спосіб, продовжує Постернак, кремлівська влада позначає, яким має бути роль церкви у війні, яку позицію слід обійняти священикам, як проповідувати і які акценти розставляти, щоб не отримати “чорну мітку”. Власне, в документі, окрім “священної війни проти України”, багато уваги приділено і внутрішньоросійському порядку денному – сім’ї, традиційним цінності і закликам до масового народження “майбутнього гарматного м’яса” для Путіна. Що постійно артикулюється і самим “президентом” РФ, і іншими представниками російської влади.
Як реагувати Україні на “заяву РПЦ”
Виникає питання: “наказ” русского Кирила – це одна зі складових курсу на посилення військових дій і “остаточне вирішення українського питання” чи, все ж таки, елемент внутрішньої російської гри? На думку Постернака, у Кремлі воліли б, щоб це було сприйнято, як загроза, мовляв, Путін зовсім збожеволів.
“Скажемо так: вони дуже б хотіли, щоб так думали. Щоб так думали, наприклад, росіяни, які мають боятися Путіна, бо він переходить до формування тоталітарної держави. Щоб так думали на Заході й ні в якому разі не перешкоджали. Щоб зменшили військову допомогу, відкинули Україну або пішли на перемовини. Він хоче, щоб так думали і українці, для яких має кристалізуватися розуміння безперспективності оборони і боротьби з Путіним”, – каже експерт.
З іншого боку, зауважує він, ми дійсно маємо справу із фактично релігійним фанатиком з величезним психологічним відхиленням та викривленим розумінням себе в історії. І з урахуванням цього потягу до месіанства і накрученого культу особи Путін може вчиняти імпровізаційні ірраціональні дії.
“Йти на знищення цілої держави, цілої нації, тим більше української – це ж абсолютно ірраціонально! З міркувань історії, міжнародного права, якщо воно ще існує, це повна авантюра. І з усім тим, він це робить. Б’ється головою об стінку, намагаючись побачити, чи є там тріщина, щоб пролізти і виконати якесь своє історичне завдання. І нерозуміння цього, на жаль, змушує багатьох робити хибні висновки щодо подальшої долі російсько-українського протистояння”, – зазначає Постернак.
Але й переоцінювати писанину РПЦ, реагувати на неї на державному рівні, на його думку, не варто: “Ми ж не визнаємо рішення якихось громадських зборів структури під назвою РПЦ. Вони там щось собі вирішили, досягають свою внутрішню корпоративну ціль для зомбування пастви. Питання до цієї пастви, яка сприймає чи не сприймає ці тези”.
Заборона УПЦ МП: Київ так і не зробив домашнє завдання
Як би ми не ставилися до РПЦ та її заяв, ігнорувати діяльність російської церкви, все ж таки, не можна. Тим більше на українських теренах. Де проблема діяльності колишньої УПЦ МП – нині РПЦвУ – з усім її руйнівним впливом досі не розв’язана.
Урядовий законопроєкт № 8371 “Про внесення змін до деяких законів України щодо діяльності в Україні релігійних організацій”, більш відомий як закон “про заборону УПЦ МП”, після ухвалення у першому читанні так і не дійшов до читання другого. Пилиться в коморах Верховної Ради з жовтня минулого року. І це при тому, що радикальним його не назвеш, – він навпаки досить м’який і дуже обтічний.
На думку Постернака, урядовий законопроєкт взагалі не сильно завадить УПЦ МП, не заборонить її і дасть чимало можливостей для легалізації.
“Цей законопроєкт дуже сирий і абсолютно не в інтересах української держави. Але навіть якщо він буде ухвалений, то це вже якийсь етап боротьби”, – зазначає співрозмовник “Політарени”.
Експерт пояснює, що велику роль у протидії очищенню від російського релігійного впливу відіграє колишній депутат Вадим Новинський, який забезпечує фінансову підтримку інформаційним операціям за кордоном, використовуючи західних аналітиків, журналістів, політиків для просування потрібних тез, аби представити цю ініціативу як зазіхання на церковну і конфесійну свободу.
“Україні треба діяти на випередження, – вважає Постернак. – Працювати, пояснювати вироки проти священиків РПЦ, кримінальні справи мають бути максимально публічними в масштабах всього світу. Бо інакше ми станемо жертвами пропагандистської операції, коли Україна перетворюється на таку собі країну, в якій витирають ноги об релігійну свободу. Така можливість існує, антиукраїнські сили тут працюють дуже ретельно, не шкодуючи ні коштів, ні ресурсів, ні агентури”.
На жаль, українські депутати не сильно ними переймаються цим питанням.
Цього місяця вони зібралися у сесійній залі аж чотири рази, але не повним складом, у Ради принаймні два засідання поспіль не було кворуму. Церковні закони на порядок денний не виносилися і навіть не згадувалися.
А після короткого сплеску працьовитості, якщо депутатську роботу взагалі так можна охарактеризувати, різко “втомилися”.
Як повідомляв депутат від “Голосу” Ярослав Железняк, 28 березня депутати зібралися хіба що послухати для проформи виступ голови Національної Асамблеї Франції Яеля Брон-Піве. Далі була повітряна тривога, після якої до своїх робочих місць дісталися аж… 109 народних обранців. І наступного разу вони зберуться у залі за два тижні.
