Президент Туреччини Реджеп Тайїп Ердоган після повномасштабного вторгнення Росії в Україну відчув у собі сили стати найвпливовішим лідером в чорноморському регіоні і на Близькому Сході. Туреччина балансує на межі посередництва між Україною і Росією, підтримкою України і стримування Росії. Водночас Ердоган не відмовляється і від співпраці з РФ на своїх умовах.
Як Ердоган і Туреччина набирають ваги у міжнародній політиці, чи позитивно це вплине на Україну і завершення війни, читайте в матеріалі Політарени.
Чому Ердогана вважали диктатором
Реджеп Тайїп Ердоган фактичного керує Туреччиною з 2003 року. Тоді він став прем’єр-міністром, у руках якого була сконцентрована вся влада. У 2013 він жорстко придушив протести студентської молоді на площі Таксім. І категорично відкинув звинувачення західних політиків з приводу неправомірного використання сили. Тоді він промовляв, що Туреччина оточена ворогами, які тільки і бажають дестабілізувати у ній ситуацію.
Вороги, на думку Ердогана, — не лише курди, з якими турецькі війська ведуть бойові дії з середини 1980-х років, а й опозиція, лідери якої перебувають у країнах ЄС та США. Європейські політики також піддавалися критики Ердогана, оскільки вони з різних причин аж з 1987 року гальмують вступ Туреччини до ЄС. Особисто Ердоган не один раз заявляв, що очікувати біля дверей без перспектив вступу — принизливо, водночас від визначення ЄС у якості стратегічної мети своєї країни не відмовлявся.
У 2014-му Ердоган був обраний президентом Туреччини. У 2016-му жорстко придушив спробу державного перевороту, а у 2018 знову виграв президентські вибори і перевів Туреччину з парламентської на президентську форму правління. Формально процедура зміни державного устрою була обумовлена результатами референдуму 2017-го року, але фактично, концентрація влади в президента — здійснене прагнення Ердогана.
У 2021-му прем’єр-міністр Італії, голова Народної партії ЄС Драго назвав його “диктатором”. На що Ердоган відповів, що поки його називатимуть “диктатором”, він буде називати італійських і німецьких політиків — “нацистами”.
І якщо Захід переходив, на думку Ердогана, певну межу, то він не зупинявся і перед депортацією дипломатів.
Європейці таку поведінку і риторику близькосхідного сусіда критикували, але вимушені були рахуватися, адже економіка Туреччини є однією з найбільш динамічних на континенті. Хоча і доволі вразливою перед багатьма викликами. Недарма за останні роки Туреччина неодноразово фігурує у новинах, як приклад країни з рекордними інфляційними показниками.
Оглядачі все частіше писали про укорінення у Туреччині доктрини “неоосманізму”. Сутність її полягає у посиленні впливу Анкари на колишні землі Османської імперії, ширше — у Центральній Азії, на Балканах та взагалі там, де проживають тюркомовні народи та мусульмани, які заявляють про переслідування. Це виявилося й у втручанні у сирійську війну, і у наданні допомоги Азербайджану, завдяки чому Баку виграв чергову війну за контроль над Карабахом.
Стосунки Туреччини з РФ і ставлення до війни в Україні
Ердоган не визнав Крим російським, у 2014-2015 році багато говорив про те, що для нього важливий добробут і спокій кримських татар на півострові. Це не завадило Росії проводити у Криму репресії. Ще за часів президентства Петра Порошенка Ердоган пропонував своє посередництво між Україною і Росією, але тоді ініціативу перехопив Мінськ. В цілому позиція Туреччини щодо російської гібридної війни в Україні протягом 8 років мало чим відрізнялася від тогочасної “глибокої стурбованості” ЄС.
Після вторгнення РФ Ердоган не забув відпустити шпильку у бік ЄС і США. У березні на форумі в Анкарі він сказав: “Якби весь Захід і весь світ гучніше виступили проти вторгнення до Криму у 2014 році, чи ми спостерігали б сьогоднішню картину? Чи правосуддя працює в одній частині цього світу і не працює в іншій? На жаль, міжнародна спільнота не виявила належної чутливості і не надала необхідної підтримки, аби виправити цю несправедливість, і Україна лишилася сама у своїй праведній справі”.
З Росією в Туреччини, яка є країною НАТО, стосунки неоднозначні. Ердоган завжди ставив себе вище президента РФ Володимира Путіна, залякати його ніколи не вдавалося. Так було і у 2015 році, російський літак СУ-24 порушив повітряний простір Туреччини і був збитий турецькими винищувачами. Ердоган не вибачався з приводу збиття літака, і тільки через сім місяців він висловив співчуття родині пілота. Путіну довелося налагоджувати стосунки знову, наче нічого не сталося.
Росія і Туреччина мають протилежні інтереси у Сирії, Лівії і в Карабаху. Але водночас і тісні економічні зв’язки: товарообіг між країнами у 2021 році становив 33-35 млрд доларів, РФ поставляє в Туреччину газ і нафту, а також туристів. Тому для Ердогана Росія не може бути ворогом, але партнером, важелем впливу і майданчиком для самоствердження — може і є.
Як Ердоган став миротворцем
У лютому цього року, після нападу РФ на Україну, він ще раз це продемонстрував, дотримуючись Конвенції Монтре від 1936 року і закривши Босфор від російських кораблів. У Конвенції йдеться, що військові кораблі держав, що воюють, не мають права проходити через Босфор і Дарданелли, які контролює Туреччина.
Керівник Інституту стратегічних чорноморських досліджень Андрій Клименко зазначив, що ракетний крейсер Тихоокеанського флоту РФ “Варяг” і великий протичовновий корабель “Адмірал Трибун” стояли і не могли в’їхати в акваторію Чорного моря дев’ять місяців. 6 листопада їх помітили в Сингапурській протоці, вони ні з чим повертаються на місце базування у Владивостоці із Середземного моря.
Проте Ердоган продовжує балансувати: у серпні він зустрівся з Путіним в Сочі, де домовився про часткову оплату російського газу в рублях. А потім — з президентом Володимиром Зеленським у Львові і запропонував йому почати переговори з РФ. Цього ж місяця Ердоган виступив з жорсткою промовою на саміті Кримської платформи, заявивши, що дії Росії незаконні і: “Крим має повернутися до складу України”.
Після ще однієї зустрічі Ердогана з Путіним у Самарканді в вересні відбувся довгоочікуваний обмін полоненими, тоді в Україну повернулися 215 захисників, серед яких були “азовці” з Маріуполя і Азовсталі. Як пише Hürriyet, Ердоган заявив, що обмін полоненими, який відбувся за посередництва Туреччини, є важливим кроком на шляху до завершення війни, і що його зусилля щодо встановлення миру між Росією та Україною тривають.
Цікавий момент, напередодні зустрічей з Путіним Ердоган постійно заставляє його чекати на себе, вкотре підкреслюючи, хто тут головний.
Туреччина не приєдналася до санкцій проти Росії, Ердоган схвалив ідею Путіна про створення в країні газового вузла. Водночас з самого початку війни Туреччина поставляє Україні безпілотники Bayraktar і бронемашини Kirpi. А зять Ердогана будуватиме завод з виробництва Bayraktar в Україні. Зараз, за словами радника Офісу президента Олексія Арестовича, військову допомогу Туреччини не афішують, але вона продовжується.
Зернова угода як імідж Ердогана
Безперечно найвагомішою підтримкою Туреччині стало розблокування поставок українського зерна з чорноморських портів. На початку дії цієї угоди між ООН, Росією і Туреччиною Путін намагався дати ляпаса Ердогану, обстрілявши порт в Одесі, звідки прямували перші кораблі з зерном. Звалити усю провину на Україну не вийшло. Ердоган швидко дав зрозуміти російській стороні, що такі провокації не пройдуть, тож протягом літа зерно справно вивозилося під пильним контролем Туреччини.
Але спроби вийти з зернової угоди Путін не полишив, шукаючи лише привід. Він знайшовся 29 жовтня, після того, як була атакована головна база Чорноморського флоту РФ — тимчасово окупований Севастополь, і пошкоджено кілька воєнних кораблів. Українська сторона не підтверджує, що атаку здійснили ЗСУ. А у Кремлі заявили про запуск українських підводних дронів і сказали, що виходять з зернової угоди.
На той момент в українських портах перебували понад 170 кораблів, які мали провезти достатню кількість зерна, щоб нагодувати 7 млн людей. Оскільки ситуація була напружена, страхові компанії відмовилися надавати нові страховки судам з українським зерном. Без них кораблі не могли здійснити доставку.
І тут всі чекали реакцію Туреччини, адже гарантом вивозу зерна була саме вона і ООН. Попри демарш РФ 31 жовтня 12 суден із зерном залишили українські порти у супроводі турецьких кораблів. А 2 листопада Ердоган заявив, що зернова угода триватиме, вчергове поставивши Путіна на місце. Ердоган розуміє, що Путін ніяк не зможе завадити кораблям, адже його флот відведений, також Росія не нападатиме на країну НАТО — відповідати їй нема чим. Над Путіним і РФ відкрито сміялися на турецьких телеканалах, коментуючи цю чергову російську провокацію.
Міноборони РФ нічого не залишилося, як підтвердити, що зерновий коридор працює, вигадавши ще більш смішну заяву про те, як країна-агресор отримала від України, на яку вона напала, гарантії про ненапад.
Після такого ляпаса Путіну авторитет Ердогана на міжнародній арені тільки підвищився і укріпився. То хто Туреччина для України? Однозначно важливий партнер, але не такий, як Польща або країни Прибалтики, які підтримують Україну абсолютно у всьому і готові давити РФ всіма доступними засобами.
Туреччина для України — партнер, в якого є й протилежні інтереси, який подекуди протиставляє себе колективному Заходу. Проте той баланс, який Ердоган утримує і той вплив, що він має, збігається з українськими прагненнями. Війна в Україні несподівано стала трампліном для Ердогана у велику міжнародну політику, він успішно його використовує. А можлива участь Ердогана у завершенні цієї війни на вигідних для України умовах збереження територіальної цілісності, зробить його безперечним лідером на Близькому Сході і буфером між Україною і РФ у повоєнному світі.
