30 вересня 2022 року РНБО затвердило рішення, яким констатувало неможливість проведення переговорів з очільником Росії Володимиром Путіним. І наступні два роки український президент Володимир Зеленський чітко дотримувалися цієї настанови, за будь-якої нагоди наголошуючи, що говорити в Росії нема з ким, і Україна буде воювати до остаточної перемоги і виходу на кордони 1991 року.
Цього року риторика змінилася. Президент Зеленський активно заговорив про мир і перемовини. Щоправда, робить він це переважно через інтерв’ю і заяви іноземним ЗМІ, але їх набралося вже достатньо.
“На другому Саміті миру – якщо буде готовий повністю план і якщо Росія буде готова проговорювати цей план і домовлятись про закінчення війни згідно статуту ООН і вирішення всіх тих криз, які вони принесли – то ми будемо готові говорити разом з партнерами з представниками Росії. І чи це буде Путін, або це буде не Путін – яка різниця. Ну що ж, ми будемо говорити з тими, хто в Росії все вирішує”, – сказав Зеленський в інтерв’ю BBC.
Остання заява – про якийсь “план дій для досягнення миру” до кінця листопада – була зроблена у нещодавньому інтерв’ю японській державній телерадіокомпанії NHK.
Такий розворот і дещо дивує і тривожить. Про те, чому Банкова раптом налаштувалася на перемовини, чи є для цього підстави, і чим це повернеться для України, “Політарена” поговорила політологом Олегом Постернаком.
– Останнім часом риторика президента Зеленського щодо перемовин з Росією помітно змінилася. Тут і наміри запросити Росію на другий Саміт миру восени і заяви про можливе завершення гарячої фази війни до кінця цього року. На вашу думку, що стоїть за цією зміною і чому виник такий поспіх?
– Поспіх – тому що мало хто може спрогнозувати результат президентських виборів у США і варіації розвитку подій за будь-кого з переможців. Я насправді не впевнений у стабільності підтримки Камали Гарріс у випадку перемоги. Тим паче ми не можемо бути впевненими у Трампі, який може мислити кон’юнктурно, відповідно до інтересів Америки. Тому поспіх обумовлений передусім стресом електоральній кампанії в США і складнопрогнозованістю її результатів.
Другий момент – це зменшення динаміки зовнішньої допомоги з боку наших партнерів, особливо після травня. По-перше, резерви вичерпні. По-друге, шість країн приділяють увагу власному переозброєнню і збільшенню витрат на оборону. І хоч НАТО ухвалили рішення про 40 мільярдів підтримки України на наступний рік, щодо можливостей реалізації цього рішення виникають питання.
Третя причина в тому, що в української влади є чітке розуміння, що відбувається всередині українського суспільства: яким зараз є сприйняття війни, наскільки вистачає витривалості масової свідомості, чи може воно витримати ще мінімум два роки війни. Відповідь для тих, хто хотів би переможного завершення війни, буде неприємною. Суспільне сприйняття війни змістилося в бік серйозного бажання її завершити або з певними, або з мінімальними компромісами з РФ.
Звісно, соціологія показує бажаність повернення територій, вступу до НАТО, але потрібно враховувати, що поле бою, стан мобілізації України, наявність фінансових ресурсів дають однозначну відповідь. Неможливо серйозно говорити про пролонгацію війни в гарячій стадії на 2025 рік. Бо ні фінансових, ні людських, ні внутрішньо-політичних ресурсів ще на рік-півтора не вистачить.
Тому у влади виникає бажання показати мирний кейс. І якщо раніше, пів року тому, за будь-які розмови про ймовірність миру з Росією автоматично навішували ярлик зрадника, то що робить зараз влада? Вона легітимізує розмову про ймовірність мирних перемовин. Робить це дозволеною темою. Фактично утрамбовує в колективній свідомості саму ідею мирного врегулювання як такого.
В експертному середовищі теж популярні ідеї, що ця війна вже має завершитися перемовинами. І у нас є випадок, коли ми завершували війни з Росією перемовинами. Наприклад, 2014-2015 роки – два пакети Мінських угод. В принципі, до 2022 року певний час виграли. Але де гарантія, що Росія не сприйме бажання України йти на мир як можливість посилення України в майбутньому, надання передишки для переозброєння? Росія не зацікавлена хоча б з цієї точки зору.
– А чи піде Росія на такі перемовини. На вашу думку, наскільки вони їй потрібні, особливо врахуючи, що масою вона, як ми бачимо, давить? І якими наслідки цих перемовин можуть бути для України, особливо в дальній перспективі?
– Спочатку розберемося з інтересами Росії. Тут є об’єктивна сторона і суб’єктивна, і вони між собою можуть перебувати у конфлікті. Бо об’єктивна сторона – це, по-перше, величезна кількість втрат і суспільний тиск. Це певне побоювання путінського режиму йти на ширшу мобілізацію через непопулярність цих дій. Це серйозна шкода, яка вже відчувається в деяких частинах російської економіки – зокрема, удар відчутний по технологічній, фінансовій сфері. Плюс репутація путінького режиму в очах інших країн, партнерів – тих же Ірану, Китаю, КНДР, яким зрозуміло, що Путін не може довести поставлені цілі до логічного кінця.
Тому об’єктивна сторона вимагає від Росії йти на перемовини. Але, на жаль, домінує суб’єктивна сторона, коли Путін через свій психотип, особливості сприйняття суті російсько-української війни, не хотів би йти ні на які компроміси. Оскільки, по-перше, він вважає, що тактика м’ясних штурмів, використання інновацій на фронті, вогневі кулаки дозволяють за допомогою дрібного просування вирішувати певні задачі. Зрозуміло, що він не оглядається на кількість загиблих росіян, не оглядається на ресурси, Росія може собі це дозволити. І це та причина, чому Путін в принципі сподівається на якесь позитивне вирішення завдань з відрізання української території.
Плюс несприйняття української влади і бажання завдати максимального удару по демографічному потенціалу української нації, по економічному, по енергетиці – тобто перетворити Україну на депресивну пустелю. Навіть якщо Путін не досягне захоплення понад 20% української території, він принаймні точно розуміє, навіщо він це робить. Він таким чином на показує свою силу Заходу, продовжує лякати Захід світовою ядерною війною.
Щодо наслідків – а які можуть бути наслідки, якщо ми не знаємо, не розуміємо контурів цих перемовин? Навіть якщо ми закриваємо очі на втрату окупованої території, то наслідки в Україні – це внутрішньо-політична генерація потенційних конфліктів. Так, це буде передишка, але, знову ж таки, є питання ресурсного і фінансового забезпечення.
Якщо ми не вступаємо в НАТО, а вступаємо лише в ЄС, це ще треба “продати” українському суспільству. Я це називаю “перемога на 0,5”. Наскільки її вдасться піарно представити, щоб вона виглядала як компенсація тих великих жертв, які зазнав український народ за 2,5 року війни? Кількість загиблих, поранених, полонених, кількість втраченої інфраструктури, заводів, енергетичних об’єктів, житла, лікарень, шкіл. Що ми отримуємо? Має бути якась “жирна” компенсація.
Вступ до ЄС – це примарна перспектива плюс-мінус до 2030-го року, її продати неможливо. Можна продати повернення до кордонів 24 лютого 2022 року. Але до цього ще треба “уламати” Росію. А хто може це зробити, США? Сумніваюся, що Трамп зможе це зробити.
– Зеленський у своїх заявах сподівається, що Росію можна буде додавити дипломатично.
– Треба розуміти, що всі ці розумні статті Майка Пампео, Бориса Джонсона, в тому числі думки Келлога (радника Трампа, – Ред.) про начебто існування плану Трампа – це все вилами по воді писано і до Трампа не має жодного стосунку. Реально визначати мирний план по Україні у Трампа буде, не дай бог, його вице-президент, Джей Ді Венс, або найближчі члени родини, зокрема Дональд Трамп-молодший, або зять, які абсолютно вірні трампівській лінії ізоляціонізму і мінімізації впливу в Європі.
Про контури мирного врегулювання ми можемо реально говорити після листопада. Зараз це лише піарні дії, дипломатичні маневри, якісь ритуальні акції. Добре, зробимо другий Саміт миру, а Росія не приїде. Що далі? Війна все одно буде продовжуватися.
– Власне, це питання виникло після розмов із бійцями, які зараз на фронті. Вони кажуть, якщо ми зараз закінчимо, Росія підготується і потім нас доб’є.
– Абсолютно. Бо, хай як це буде складно визнати, війна поки що є єдиною міцною гарантією збереження української державності і української нації. Як тільки вона припиняється, починається відлік відкладеної нової війни. До якої Росія виконає роботу над помилками на найвищому рівні. А Росія вміє робити роботу над помилками.
– Чи не нагадує ця риторика про кінець гарячої фази війни до кінця року риторику про “два-три тижні” Олексія Арестовича, що вона орієнтована на короткий вплив і дає марну надію?
– Якщо це якась політична гра, що може бути, то для суспільства це нічого доброго не гарантує. Якщо суспільство після розігрітої надії знову отримає концентрацію відсутності мирної перспективи на найближчі рік-два, то це матиме серйозні наслідки щодо сприйняття війни. Ми вже бачимо по ставленню до мобілізації, по конфліктах з ТЦК, по поведінці деяких блогерів, по коментарям щодо війни навіть після атаки на “Охматдит”… Після атаки на дитячу лікарню, де реально мала бути якась емоційна установка відносно росіян, ми навпаки бачимо заклики “Давайте це припиняти”. Тобто у нас на очах вбивають українських дітей, а суспільство починає верещати про необхідність негайного замирення.
Серйозні процеси всередині вже пішли. Якщо рік тому було “можемо потерпіти, бо є контрнаступ”, то зараз жодної уяви кінця війни не існує. І тому влада генерує мирне врегулювання як образ завершення цієї війни. Але він штучний, симуляційний, існує тільки віртуально, без реальних кроків.
Ні, насправді перемовини є – таємні, непублічні, між США і Росією, я в цьому 1000% впевнений. Але вони поки не дають сподівання на мир через наявність російської зосередженості на есхатологічній, екзистенційній війні. Тобто війні на фізичне винищення українців, їхньої ідентичності, мови, культури, нації, еліти, письменників, поетів, пам’ятників, книг – будь-чого.
Це те, що вони зараз роблять на окупованих територіях. І українське суспільство зараз не хоче бачити цієї суті війни, намагається його не бачити через шалену втому. Відсуває з переднього плану і починає шукати якісь приземлені речі. І в таких діях влади вони знаходять відгук.
– А чи не посприяла ця сама влада формуванню втоми тими ж обіцянками швидкого наступу минулого року? І чи зробила щось, щоб її уникнути?
– Морально-психологічна втома – це об’єктивна річ. Вона була і під час Першої світової, і Другої, і будь-якої іншої війни. Але втома ця, скажу неприємну річ, не тільки через поведінку влади. Вона також і через неспроможність Збройних сил України реалізувати поставлені макроціли з відвоювання українських територій. А чому виникла ця неспроможність? Тому що не вистачає допомоги. Бо вже впав рівень активної мобілізації. Тут таке чортове колесо: влада, суспільство, армія – все взаємопов’язано.
Влада не здатна продукувати неприємну стратегію і говорити про це суспільству. Суспільство втомилося і хоче кінця війни. А ЗСУ, які є частиною суспільства, без очікуваної демобілізації, з просто шаленою, нелюдською втомою вже просто не здатні виконувати завдання на потрібному рівні і змушені відступати, що ми бачимо у Донецькій області.
Це об’єктивний результат 2,5 року війни. Якщо хтось думає, що якщо зараз поставити на чолі України Вінстона Черчилля чи Рузвельта, чи Шарля де Голля, то він зробить диво – дива не буде. Бо суспільство таке всередині, не здатне знайти в собі силу для ривка, щоб продовжувати війну. І українська армія – це зараз не “кіборги”, які були 2022 року. Вони просто по-людськи втомились. Вже мовчу про західну допомогу, про літаки F-16, танки тощо.
– Не скажу, що хотілося б почути саме такі відповіді, хоч ця оцінка зрозуміла. Хочеться якоїсь надії.
– Варіант “чорних лебедів”, все ж таки, існує. Ніхто ж не думав, що Байден зніметься з виборів – це був такий “чорний лебідь”. Варіант з перемогою Трампа і більш жорсткою політикою до Росії існує. Варіант тиску Китаю на Росію також існує. І обмеження російських апетитів щодо фіналу війни теж, ймовірно, існує. Тут ми є заручниками геополітичної кон’юнктури. І якщо вона складеться вигідно для України, то ситуація зовсім не безнадійна.
Але знову ж таки, якщо б ми були більш суб’єктними і у нас було більше можливостей… Якби ми до листопада показали певні успіхи на фронті, то це б змінило точку зору багатьох, по-перше, в американському істеблішменті, по-друге, в середовищі НАТО, наших найближчих союзників. Бо розуміння втоми української армії – воно теж екстраполюється у всі ці розмови про мир.
