Михайло Михайлюк, родом з невеличкого селища Софіївка на Дніпропетровщині, завжди був веселим та життєрадісним хлопцем. Його життя розділилося на “до” та “після” у 2014 році, коли він разом з батьком пішов захищати свою країну від російської агресії.

Початок широкомасштабного вторгнення приніс Михайлу нове, жахливе випробування: під час одного з боїв, чоловік отримав важку травму та повністю втратив око. В своїй історії для нашого видання військовий розповів про свій бойовий шлях та як він пережив важке поранення.

Початок військової кар’єри

Михайло Михайлюк вступив до лав ЗСУ ще в 2014 році. Його мотиватором на той час був батько.

“Після “бурси” я пішов одразу на строкову службу. На початку я навіть не сильно цього хотів. Ну який я раніше був: гуляючі роки, яка там армія? Мені ж було 19 років. А батько каже: “А ходімо зі мною? Ти ж не слабкий?” Звісно, я не міг відмовитися, адже вся моя родина обрала шлях військової служби”, – розказує Михайло.

З плином часу це рішення стало для чоловіка доленосним.

“І служба навіть почала подобатися, особливо після того, як мені дозволили потренуватися у стрільбі. Це був цілковитий драйв у стилі “Гайда, хлопці, вперед!” – додає військовий.

Він зізнається, що навіть попри досвід, здобутий під час АТО, він все одно не міг повірити в те, що в Україні можлива “велика” війна.

“Якщо чесно, я не очікував, що Росія наважиться на розв’язання такої масштабної війни. Точніше, я не думав побачити саме таку жорстокість. Хоча ще до 2022 року, під час проведення АТО, ми з хлопцями обговорювали, що якщо буде потрібно, ми об’єднаємося і підемо до кінця у боротьбі з ворогом. Росіяни, безсумнівно, не дурні, і за 2 роки великомасштабної війни вони значно удосконалили свої бойові навички”, – каже Михайло.

У день повномасштабного вторгнення Росії на територію України у 2022 році, Михайло був задіяний у проведенні масштабної мобілізації співвітчизників, однак бажання й самому взяти до рук зброю і стати на захист країни переважило.

“Я проводив процес мобілізації близько трьох місяців, а потім ми з побратимами вирішили перевестися до бойової частини для безпосередньої участі у бойових діях. Пам’ятаю, які гучні були ті дні в нашому селищі”, – пригадує захисник.

Важке поранення та втрата ока

Михайло перебував на посаді розвідника, але згодом його перевели до іншої бригади. Чоловік не знав напевно, чи буде розвідником, піхотинцем чи вибере іншу спеціалізацію. Єдине, що було для нього важливим – захист Батьківщини.

Захисник запевняє, що за роки, проведені на війні, стикався з безліччю критичних ситуацій і неодноразово допомагав з евакуацією поранених. Особлива гордість для Михайла полягає в тому, що жоден з поранених, кому він допоміг – не загинув.

“Ми евакуювали та рятували кожного пораненого бійця. Я бачив травми різного ступеня тяжкості та завжди розумів, що колись можу опинитися на їхньому місці“, – каже військовий.

На жаль, одного дня на фронті це і трапилось.

“Своє поранення я дістав на мінному полі, – пояснює Михайлюк. – Пам’ятаю, спочатку підірвався бойовий медик, що був поруч із нами. Ми кинулися до нього, намагалися зупинити кровотечу та підготувати до евакуації. Один з побратимів зауважив, що поранений лежав на ношах у неправильному положенні. І саме тоді, коли я намагався його перемістити, під ношами пролунав потужний вибух”.

Десятки уламків вмить врізалися в обличчя чоловіка.

“Я спитав у тоді ще живого друга, що сталося з моїм обличчям? Він намагався мене заспокоїти, що все гаразд. Але я відчував, як по обличчю тече дуже багато крові. Спочатку я навіть не зрозумів, яку саме частину обличчя було поранено. Однак оскільки я майже нічого не бачив, то зробив висновок, що осліпну”, – з сумом у голосі розповідає Михайло.

На щастя, захисника вдалося швидко евакуювати з поля бою.

“Рана виявилася дуже глибокою, майже до мозку. Але, як то кажуть, чоло міцне. Фізично мені, звісно, було нелегко, проте мене наздогнала не найгірша ситуація. Відразу після поранення, мабуть, від адреналіну я ще не відчував болю. Але під час евакуації в мене страшенно розболілася голова, я відчував кожен поштовх машини. Пізніше мені дали найсильніше знеболююче”, – каже захисник.

До тями Михайло прийшов вже у реанімаційному відділенні з трубкою для штучного дихання, що стирчала з роту. Навколо себе чоловік побачив радісні обличчя друзів.

“Я навіть подумав, чому вони сміються? Тоді я запитав у них відверто: «Кажіть чесно, я втратив око?» Вони не заперечили… Попри весь жах ситуації, я був готовий до найгіршого, не плакав, не роздивлявся себе у дзеркалі. Я просто радів, що залишився живим”, – згадує чоловік.

Найсерйознішою виявилася перша операція після поранення. Згодом Михайлу лише видаляли уламки з черепа. Після поранення тіло захисника було щільно забинтоване, наче мумія. Пізніше лікарі пояснили, що одне з очей Михайла врятувати не вдалося — там залишилися лише м’язи, а решта тканин була пошкоджена численними уламками скла. Проте друге око вберегли окуляри нічного бачення.

“Я щасливий, що принаймні одне око залишилося неушкодженим і зір у мене добрий”, – додає Михайло.

“Сусіди не можуть відрізнити яке око справжнє, а яке — ні”

Протезування ока Михайло робив у Києві, витрачаючи на операцію власні кошти.

“Я одразу ж вирішив підібрати для себе найкращу лікарню. Мій вибір впав на приватну лікарню у Києві. Спочатку я планував протезуватися в Одесі, але результатом київської операції я повністю задоволений. Зараз вже нічого не болить. Більшість моїх друзів та знайомих навіть не можуть відрізнити, яке око справжнє, а яке штучне”, – сміється Михайло.

За його словами, багато знайомих тепер просять у нього контакти тієї лікарні.

“Загалом протезування обійшлося мені усього в 100 доларів”, – каже чоловік.

Попри серйозне поранення, Михайло не втрачає бойового духу та патріотизму і готовий і надалі боротися з окупантами.

“Взагалі я вважаю, що якщо ти не можеш більше воювати безпосередньо на передовій, ти мусиш допомагати іншими доступними способами. Хоча б фінансово. Я розумію, що люди вже трохи втомилися від постійних благодійних зборів. Тому іноді я просто обходжу своїх друзів і прошу їх скинути мені хоча б по 300 гривень. Інакше вони просто не розуміють важливості цього. Якщо в мене більше не вийде боротися зі зброєю в руках, я буду допомагати в інший спосіб. Попри все, я буду жити, буду намагатися впроваджувати нові ідеї та плани, і за першої ж нагоди воюватиму до кінця”, – ділиться військовий.

Зараз Михайло Михайлюк переводиться у інший підрозділ. За його словами, ми неодмінно переможемо.

“Адже ми — Україна. І правда на нашому боці. Українці не можуть і не хочуть чинити інакше. Нам не потрібна ця війна. І ми не приймемо того “миру”, який намагаються нав’язати росіяни“, – резюмував захисник.

Отримати допомогу українцям з інвалідністю можна на сайті організації EnableMe Ukraine. Ви можете поставити запитання експерту та отримати безкоштовну допомогу у спільноті EnableMe.

Подібні

Буданов сказав, коли чекати на новий наступ окупантів: буде катастрофічно важко

ЗСУ будуть “відносно добре підготовлені до цього”

Країни G7 говоритимуть про ППО для України: подробиці від The Guardian

Зустріч дипломатів проходить на Капрі

У Чернігові оголосили про День жалоби: кількість загиблих знову зросла

Понад 60 людей дістали травми

З’явилася попередня інформація щодо наслідків атаки на аеродром в окупованому Джанкої

На льотному полі у Джанкої розташовані пускові установки С-300/С-400