Міністерство єдності – таку гучну назву обрали новому відомству, яке хоче створити президент Володимир Зеленський. Він вважає, що Міністерство іноземних справ не впорається із завданням повернути 7,5 млн українців, що виїхали за кордон після 24 лютого 2022-го, а значить, потрібна окрема інституція.
Нове міністерство, як казав Зеленський, має “забезпечити достатню силу глобальної української єдності”, а сферою його відповідальності будуть зв’язки й відносини з Україною мільйонів українців за кордоном та “захист наших спільних інтересів як нації”.
“Політарена” разом з директором Інституту світової політики Євгеном Магдою та головою Комітету виборців України Олексієм Кошелем розбирається, чи потрібне українцям нове міністерство. А також хто має опікуватися українцями за кордоном і що треба зробити, аби повернути бодай половину з тих мільйонів українців, які покинули країну, тікаючи від війни.
Чи потрібне міністерство єдності
Роботу президентської команди щодо неймінгу “зацінили” всі. В іронічному розумінні: назва нової інституції обрана у кращих традиціях “простих піарних рішень”. А от щодо наповнення виникають великі і, не виключено, не дуже приємні для Банкової питання.
На думку Магди, Зеленський створює надбудову там, де в цьому абсолютно немає потреби. І “міністерство єдності” – це не показник креативності його команди, а скоріше свідчення слабкості президента як людини, яка за Конституцією здійснює керівництво зовнішньою політикою країни. Крім того, це свідчить про те, що не надто ефективно працює Міністерство закордонних справ.
“А якщо додамо той факт, що нам достеменно не відомо, де і як сьогодні розпорошені мільйони наших громадян, хто з них і в який спосіб планує повертатись, які для цього потрібні механізми… – продовжує Магда. – Фактично не існує сталої інформаційної політики, не створено мережу контактів, не відкрито жодного нового консульства в країнах Європи, де переважно перебувають українські біженці. Тому Міністерство єдності – гарна вигадка, але якщо згадати, що в нас зараз третина міністерських портфелів вакантні, то взагалі ситуація видається надто сумною”.
На останній нюанс дійсно варто звернути увагу. Зараз в Кабміні п’ять (з шістнадцяти) міністерств без міністрів – тільки з т.в.о. Серед них – такі актуальні сьогодні відомства, як Мінветеранів і Мінгромад та інфраструктури, яке, подейкують, теж можуть розділити на два.
“Зараз важливо загалом перетягнути функціонал окремих міністерств, – вважає Кошель. – Наприклад, наскільки доцільно зберігати Міністерство спорту. Ним десятки років грали в пінг-понг: то закривали, то додавали молодь, то забирали молодь. Тепер, коли в Україні постають виклики повоєнної відбудови, залишається питання доцільності існування як цього міністерства, так і деяких інших органів влади”.
Експерт додає, що в цьому контексті доречно переглянути і список парламентських комітетів. І синхронізувати їхню кількість із кількістю міністерств, щоб покращити взаємозв’язок між діяльністю ВР та Кабміну.
Водночас він погоджується, що логіка у президентській ініціативі є. І число у 7,5 мільйона українців за кордоном насправді є значно більшим. Крім того, до нього можна додати кілька мільйонів трудових мігрантів, які були за кордоном до 24 лютого 2022 року.
“Як показують результати соціології, близько 50% цих громадян, якщо не більше, після завершення війни залишаться за кордоном. І потрібен серйозний комплекс заходів, які б дозволили зберегти цих громадян в українській орбіті впливу. Мається на увазі і культурний вплив, і можливість отримання українських документів, і низка стимулів для розвитку бізнесу, щоб повертатись в Україну. Це величезна робота. І тут, очевидно, мав би бути певний орган, який би формував державну політику і координував ці кроки між різними міністерствами”, – каже Кошель.
Водночас він сумнівається, що це має бути саме міністерство. На його думку, це міг би бути хтось на рівні віце-прем’єра. І назва – посади або органу – мала б відповідати напрямку діяльності: у справах української діаспори або українців, які тимчасово перебувають за кордоном.
Як повертати українців
Наступне питання – як утримувати українців “в орбіті впливу” і згодом підштовхувати їх до повернення на батьківщину.
“Для того, щоб спробувати створити механізм повернення українців додому, потрібно дати відповідь на кілька запитань, – розмірковує Магда. – Перше: де вони на сьогодні перебувають? Друге: чи існує в них місце, куди повертатися, – житло, місце, де вони працювали, вчилися тощо? Які умови їм потрібні, щоб вони повернулися? В які терміни вони розраховують повернутися? Потім, вже з цим, можна вести розмови з нашими партнерами, шукати кошти, бо це великий шматок грошей”.
Щоправда, зауважує експерт, з урахуванням просування російських військ на Донбасі великого ентузіазму у поверненні додому не помітно. Ба більше, восени ми можемо побачити нову хвилю українських мігрантів, якщо будуть суттєві проблеми з опаленням та світлом.
Кошель своєю чергою попереджає, що в оцінці кількості готових повернутися не варто покладатися на результати соціологічних досліджень. Тому що вони вказують готовність повернутися станом “на сьогодні”, але це рішення залежить від багатьох чинників.
“Якщо людина повернеться з Польщі на вихідні чи у відпустку, а потім постоїть 9 годин в черзі рейсовим автобусом, то в неї зникне бажання повертатися на батьківщину. Або якщо зіткнеться з проблемами, пов’язаними з документами, зі свавіллям податкової, будь-чим іншим. Все залежатиме від того, як ми будемо змінювати країну після війни”, – каже експерт.
За його словами, зараз складається враження, що робота з новою хвилею української діаспори – як, втім, і з попередніми – жодним чином не координується. Можливо, в окремих країнах це робиться на рівні українських посольств. Крім того, певних зусиль докладають окремі міжнародні організації та об’єднання української діаспори – Українська всесвітня координаційна рада, Український конгресовий комітет Америки, Всесвітній конгрес українців тощо. Які працюють на об’єднання на рівні різноманітних культурних проєктів, конкурсів, українських товариств тощо.
“Мені дуже прикро дивитись, коли українці самі об’єднуються навколо різноманітних телеграм-каналів, вайбер-груп, які переважно зводяться до обміну інформацією “куплю-продам”, “пропоную роботу”, “шукаю роботу. І на цьому фактично все”, – ділиться Кошель.
Він вважає, що держава має пропонувати нові форми організації української діаспори і стимулювати об’єднавчі процеси насамперед серед переселенців нової хвилі. А в перспективі створювати українські громадські організації за кордоном та, можливо, навіть політичні партії. Кількість громадян України, які вже отримали вид на помешкання або громадянство – наприклад, польське – на сьогодні вже достатньо велике, щоб над таким задумуватися.
Іноземний досвід не врятує
Повернення українців з-за кордону – а тут слід розуміти, що це передусім працездатні, економічно активні громадяни – справа, вочевидь, потрібна. І тут дуже хотілося б спертися на іноземний досвід, навести приклад успішної реалізації подібного завдання іншою країною. Проте, пояснює Магда, не все так просто, адже часи й умови змінилися.
“Треба усвідомлювати, що міграційна криза, з якою зітнулася Україна, є найбільшою з часів Другої світової війни, і релевантні порівняння тут просто відсутні. Якщо ми згадаємо, що після Другої світової була низка примусових переселень, то зрозуміємо, що це нам не підходить. Створювати механізм для повернення громадян додому досить складно”, – пояснює експерт.
Тож очевидно, що Україні, якщо вона дійсно хоче повернути своїх людей додому, доведеться вигадувати своє ноу-хау. Так би мовити, подавати приклад міграційним кризовим менеджерам майбутнього. І починати, вочевидь, дійсно треба з себе – внутрішніх проблем країни.
“Якщо у нас буде продовжуватися свавілля податкової, правоохоронні органи будуть кришувати незаконні бізнеси, доведеться платити величезні штрафи за найменший проблеми, я думаю, що частина громадян України, яка повернеться, пізніше може розвернутися і повернутися в ту саму Польщу чи ту саму Болгарію. Де правила ведення бізнесу набагато простіші, зрозуміліші, а корупція на різних рівнях значно менша,” – каже Кошель. І додає, що в будь-якому разі, навіть за найсприятливіших умов, нам варто бути готовими, що великий відсоток українців залишиться за кордоном назавжди.
А “починати з себе” в України, схоже, не дуже вдається. Навіть сама ініціатива провокує ядучі питання саме з внутрішніх причин. У нас, наприклад, на позір чимало говориться про необхідність скорочувати бюрократичний апарат, затягувати бюджетні пояси заради перемоги тощо. Кабмін пропонує громадянам заплатити податків побільше. І водночас президент хоче ще одне міністерство, що ніяк не схоже на оптимізацію управлінських витрат. Як і дорогий та відверто піарний прожект про “національний кешбек”.
Втім, гроші – пів біди. Їх на потрібну справу можна знайти. Питання, чи буде вона потрібна на тлі постійних корупційних скандалів та новин типу затримання чергового “золотого” військкому чи про родинні малинові капітали голови АМКУ. Та й самому президенту варто було продемонструвати придатність до тої самої “єдності”. Бо захищати свій “Офіс” від журналістів і здирати неприємні рекламні бігборди політичних опонентів – це не єдність.
