Хоч зараз, у розпал війни, про вибори говорити передчасно, все одно журналісти і аналітики замислюються, якою буд політична картина після того, як війна з РФ закінчиться. Очікується, що серед політиків з’являться нові обличчя, здебільшого молоді і відомі вже зараз.

Автор: Олег Гонта

Бувалі політики, їхні спонсори та радники, функціонери апаратів партій прораховують різноманітні сценарії розвитку подій. А також те, на кого робити ставку, якщо вибори президента та депутатів Верховної Ради все ж майорітимуть на обрії десь за рік чи два.

Політарена проаналізувала шлях молодих політиків, які з’явилися останніми роками в Україні на прикладі Володимира Зеленського і Святослава Вакарчука. А також спробувала спрогнозувати, чи вийде політична кар’єра в Сергія Притули.

Ми не відкриємо таємниці, якщо припустимо, що багато з тих, хто визначає політику провідних українських партій уже сьогодні схиляються до думки про неминуче оновлення тих, кого заведено називати “спікерським пулом”. Відповідно триває й пошук потенційних лідерів, здатних повести за собою і маси, і партії до перемоги. Причиною цього є усвідомлення очевидного факту, що змінилася і країна, і суспільство. І що абсолютна більшість з когорти старих політиків, якими б досягненнями у минулому вони не могли б похвалитися, сьогодні (а тим більше – завтра) не відповідатимуть очікуванням українського суспільства.

У цьому контексті доцільно було б звернутися до попереднього досвіду появи на українській політичній арені молодих і несистемних політиків, особливо з огляду на те, що у нашому розпорядженні є приклади як реалізації вдалої стратегії приходу до влади, так і поразок на старті.

Звернемося до часу появи на вітчизняному політичному ринзі двох знакових осіб – Вакарчука та Зеленського у якості перспективних кандидатів на пост Президента України. Вони мають багато спільного: обидва з шоу-бізнесу, обидва медійні і дуже відомі серед українців, обидва мали (і мають) натовпи прихильників.

Політик Вакарчук

Вакарчук — син колишнього міністра освіти та науки України, фізика та політика Івана Вакарчука. Вакарчук-молодший мав усі шанси продовжити сімейну історію державного управлінця, але пішов спочатку іншим шляхом — в музику, і набув успіху.

Як політик Вакарчук став проявлятися за часів “Помаранчевої революції”, потім отримав мандат у Верховній Раді у 2007 році за списком “НУНС”, але як народний депутат себе не проявив. Засідання подекуди пропускав, законопроєкти не подавав. За рік, у 2008, Вакарчук добровільно склав депутатські повноваження, заявивши, що більше у Раду не прийде. І знову зайнявся музикою, тим, що в нього виходить краще за інших.

Але за 9 років, у листопаді 2017, прізвище Вакарчука стало з’являтися в соціологічних опитуваннях, гідно з яких Вакарчук увійшов переліку найпопулярніших політиків. Зокрема Центр Разумкова дав йому 6,6% SOCIS —14,8% підтримки. Аналітичний центр США International Republic Institute (IRI) нарахував Вакарчуку ще більше — 37% підтримки.

Проте Вакарчук тоді заявив, що президентом бути не збирається, він навіть записав на цю тему відео.

З огляду на те, що на той момент розчарування виборців у політиці досягло апогею (10-12% підтримки уже були заявкою на першість у рейтингах), шанси потужно стартувати у Вакарчука були.  Тоді ж з’явилася й інформація, що спонсором політичної діяльності співака може виступити бізнесмен Віктор Пінчук, хоча сам Вакарчук і Пінчук це заперечували.

Справа була за змістовною частиною. Вакарчук виїхав на стажування до Стенфордського університету (США). А згодом не заперечував він і тоді, коли у ЗМІ почали розмірковувати на тему – “Вакарчук – Президент України”.

Проте певні заперечення пролунали уже тоді. “Зрозуміло, це довіра до нього – не як до політика, а як до співака, популярної особи. Але коли людина має такий рівень емоційної підтримки, то, звичайно, цікаво подивитися і на його електоральні показники”, – коментував ВВС Україна позиції Вакарчука директор соціологічної групи “Рейтинг” Олексій Антипович. Водночас тоді була велика кількість виборців, які не визначилися.

У лютому 2018-го соціологічні заміри тої ж International Republican Institute (IRI) показали іншу тенденцію – за 2 місяці рейтинг довіри до Вакарчука впав удвічі. Як з’ясувалося, “ставитися позитивно” – ще не значить підтримувати його у претензіях на виборну посаду. У листопаді 2018-го співак виступив з заявою, що його не цікавить посада президента.

Після цього була ще історія зі створенням напередодні виборів партії “Голос”, повторне проходження у Раду, попри обіцянки не отримувати мандат, чергове (у червні 2020-го) складання депутатського мандату. Вакарчук пішов, залишивши розкол у “Голосі” і електоральні втрати партії. Після цього сталася остаточна втрата інтересу до Вакарчука, як до політичної фігури. Вакарчук і досі має шалену підтримку своєї творчості, він став одним з символів опору в цій війні, але як політика його вже не розглядають.

Чому не вийшло у Вакарчука:

  • Відсутність політичної харизми (не плутати з харизмою рок-співака і зірки).
  • Нестабільність, схильність полишати справу, яку почав. Це пробачають творчим людям, але не пробачають політикам.
  • Вочевидь слабкий командний кістяк, який, якщо б він був сильним, міг стримувати його творчу натуру, направляти, переконувати.
  • Брак зрозумілого пересічним людям контрасту між старою і новою владою.

Як наслідок, ситуативна симпатія до нього з боку громадян так симпатією й залишилася, не перейшовши у стадію політичної підтримки.

Зеленський зробив все не так

У той час, коли Вакарчук бив усі президентські рейтинги у 2017 році, про політичні амбіції Зеленського ще ніхто не чув. Хіба що на телеекранах йшов другий сезон серіалу “Слуга народу”, в якому Зеленський грав президента, що їздить на роботу на велосипеді. За дивним збігом на реальну політичну арену він вийшов саме тоді, коли Вакарчук вже не розглядався як кандидат на посаду голови держави.

Тоді ж прізвище Зеленського вперше з’явилося в соцопитуваннях. Результати приголомшили, адже виборці негайно вивели його на друге місце після Юлії Тимошенко. Потім було новорічне привітання Зеленського, яке на телеканалі 1+1 олігарха Ігоря Коломойського показали раніше, ніж привітання діючого президента Петра Порошенка. В січні новостворена партія “Слуга народу” висунула Зеленського у президенти. Зрештою він на перегонах навесні і переміг попри відсутність досвіду, попри явну недорікуватість,

Чому вийшло у Зеленського

На перший погляд, відмінність між несистемним Вакарчуком та несистемним Зеленським була лише у тому, що першому з різних причин чомусь “не пощастило”, а у другого “все вдалося”. Однак різниця набагато глибша. Вакарчук, крім загальної позитивної іміджевої оболонки не ніс у собі нічого, що можна було б визначити, як “Контр-систему”. Так, стара політична система України Порошенко-Тимошенко-Бойко сприймалася виборцями негативно. Але водночас вони чекали на конструктивну альтернативу. У Вакарчука її не було.

Натомість у Зеленського така альтернатива – нехай і в ілюзорному світі серіалу “Слуга народу” існувала. Крім того, на користь лідера “95-го кварталу” грала 15-річна історія сатиричного шоу, де висміювалися всі політики.

А ще:

  • Грамотна команда політтехнологів, стилістів, піарників, райтерів і навіть вчителів української мови. Пам’ятаєте перші непідготовлені речі кандидата у президенти Зеленського? Про ФОПи і 6%? Все вказує на те, що саме команда попрацювала з ним, щоб подолати цю його недорікуватість.
  • Протиставлення з віком: молодий спортивний Зеленський-старий Порошенко, на якому команда Зеленського вдало зіграла.
  • Харизма політична, здатність йти на конфронтацію.
  • Вдала робота з соцмережами, де просували Зеленського через відео-контент.

Таким чином, Зеленський зумів сформулювати образ “контрсистеми”, а Вакарчук – ні.

Який може бути урок для тих, хто хоче замінити діючу владу

Шоумена Сергія Притулу подекуди розглядають як альтернативу Зеленському. Нагадаємо, Притула також був у партії “Голос”, хотів її очолити після уходу Вакарчука, але зрештою теж пішов. Йому у потилицю дихає Олексій Арестович зі своєю зашкалюючою популярністю, особливо серед жінок. Він вже заявляв про свої президентські амбіції і почав навіть виводити у публічний простір дружину, яка розповіла, яким він буде гарним президентом. А ще можна очікувати, що в політику після війни можуть піти числені публічні військові, адже довіра до ЗСУ сягає 90%.

Нинішнє перебування Притули та його партії “24 серпня” у верхній частині політичного рейтингу дехто з оглядачів пояснює його активною роботою на волонтерській ниві. Стосовно сьогоднішнього моменту це справедливо, але слід розуміти, що на час старту виборчої кампанії (президентської, або парламентської) осіб, непричетних до опору України агресії РФ у якості ключових спікерів не буде.

Відповідно, виборцям буде запропоновано обирати між багатьма героями війни, бойовими командирами, волонтерами, ефективними керівниками ВЦА. А тому, по-перше, сам факт належності до цих когорт жодним чином не гарантуватиме перемогу, а, по-друге, змагання між ними будуть не менш запеклими, ніж політичні баталії в Україні 10-річної і 20-річної давнини.

Відповідно – одного прикладу вдалої волонтерської діяльності Притули (та й усім іншим молодим політикам) для досягнення успіху на виборах буде замало. Так само як Вакарчуку було замало загальнопозитивного образу для вдалого старту президентської виборчої кампанії 2019-го року.

Таким чином, навіть несистемні українські політики, які бажають почати після війни розбудову держави “з чистого аркуша”, змушені будуть діяти традиційними методами роботи з електоратом, які довели власну ефективність в демократичних державах.

Такі методи полягатимуть насамперед у:

  • Формулюванні привабливого для виборців образу кандидатів і партій, який має переваги перед конкурентами.
  • У донесенні цього образу до більшості виборців. наприклад, серіал “Слуга народу” транслювався з 2015 року, підігріваючи електорат Зеленського.
  • І, що не менш важливо, у кропіткому формуванні команди для забезпечення ефективної роботи на всіх рівнях.

Простіше кажучи, щоб перегорнути сторінку з історією домінування на політичній арені України однієї системи, спочатку слід сконструювати іншу систему.

Іншого способу приходу до влади демократичні принципи не передбачають.

Умовний проєкт “Притула”, хоч сам він відмахується від будь-якого зазіхання на політику до закінчення війни, зараз має всі позитивні переваги, які мали проєкти “Вакарчук” і “Зеленський” до початку президентських виборів. Але, щоб не повторити історію неуспіху Вакарчука, Притулі слід діяти за усіма, наведеними вище лекалами розбудови власної команди та формулювання привабливого образу майбутнього. І починати робити це слід уже сьогодні.

В іншому випадку, симпатії до конкретного Сергія Притули нього можуть так і не перерости у категорію політичної підтримки. А на виборах, врешті-решт, змагатимуться десятки різних “притул”, і кожен з яких – волонтер, патріот та благодійник.

Подібні

По обличчю текло багато крові, я зрозумів, що осліпну: боєць ЗСУ про обіцянку батькові, втрату ока та протез за $100

Протезування ока Михайло, який воює з 2014 року, робив за власні кошти