Попри те, що Україна зараз, і вже понад 10 років, потерпає від прямої агресії Росії, РФ відома й іншими війнами – гібридними. Вона веде їх постійно і, варто визнати, доволі успішна в цьому.
Прямо зараз відбувається два епізоди такої війни: у Грузії, де внаслідок парламентських виборів до влади вкотре прийшла проросійська “Грузинська мрія”, і у Молдові, де конкуренцію проєвропейській Майї Санду склав проросійський Олександр Стояногло.
На цьому тлі варто згадати і інших сусідів. Білорусь, яка давно і надійно “розчавлена кремлівським чоботом”. У ЄС і НАТО є Угорщина з Віктором Орбаном, ненависником України і любителем Путіна. Словаччина також має не надто прихильного до Києва прем’єра Роберта Фіцо та відчутні проросійські настрої. У результаті навколо України утворився пояс держав, в яких Росія або вже добряче попрацювала, і її зусилля лягли на родючий ґрунт, або небезуспішно працює на прихід до влади потрібних їй політсил.
Заразом виникає питання, чи можливе повторення таких сценаріїв в самій Україні.
Разом з кандидатом політичних наук, політологом Олексієм Буряченком “Політарена” обговорила вибори у Грузії та Молдові та з’ясувала, чи є потенціал у російських проєктів в Україні.
Грузія: на нову революцію троянд розраховувати не доводиться
Парламентські вибори у Грузії відбулися 26 жовтня, проте історія їхня не закінчена. Опозиційні сили не визнають перемоги провладної і проросійської “Грузинської мрії” і збирають велелюдні мітинги в містах. ОБСЄ звинувачує грузинський уряд у втручанні у виборчий процес. Президентка країни Саломе Зурабішвілі звинувачує партію влади в застосуванні на виборах тактики й пропаганди російського штибу, після чого її викликають до прокуратури з вимогою свідчень. Росія де-факто святкує перемогу і тішиться поверненню під свій вплив чергової “колишньої республіки”.
Від Грузії Михеїла Саакашвілі та “Революції троянд” 2023 року не лишилося нічого. Книга “Чому Грузії вдалося” тепер викликає хіба що сумну посмішку. Ситуація дуже складна і, як зауважує Буряченко, дуже задавнена. Причому створили її самі грузини. Бо Росія зайшла до них не танками, а вони самі протягом кількох політичних циклів голосували за проросійську партію.
Після приходу до влади “Грузинської мрії” (яку у самій Грузії часто називають “московською” або “путінською мрією”) у 2012-му торгові ембарго, впроваджені Кремлем проти ненависного Міхо, були зняті. Грузинські товари, вже переорієнтовані на інші ринки, знову потекли в Росію. З неї полилися гроші. А ще багаті за грузинськими мірками російські туристи, які потоком хлинули у гостинні Батумі та Тбілісі. Відбувся де-факто загальний підкуп грузинів.
“Росія зробила все, щоб Грузія продавала свої товари в РФ, зробивши її максимально економічно залежною від себе, ще й маючи свою більшість у парламенті, свій уряд. За рахунок такої м’якої сили, економічної експансії, вони дійсно дали грузинам можливість більше заробляти. А люди там не сильно багаті. Фрукти, вино –основні пункти експорту. Тож коли вони відчули ці “шалені гроші”, це було на руку Росії. У Грузії в боротьбі холодильника і телевізора переміг холодильник”, – пояснює Буряченко.
Чи є у грузинської опозиції потенціал розвернути цю тенденцію – сказати важко. Причому важко сказати позитивно, а от негативно – навпаки.
По-перше, зауважує Буряченко, об’єднуватися проти російського впливу треба було ще два електоральні цикли тому, коли “Грузинська мрія” тільки прийшла до влади і була напрочуд демократичною. По-друге, нині ситуація ускладнена ще й зовнішніми факторами, яких не існувало раніше. В країну заходить багато китайських інвестицій. Одна з двох гілок нового “Шовкового шляху”, сухопутного коридору з Китаю до ЄС, запланована саме через Грузію. Тож потреба отримати політичне домінування стає для Росії стратегічною, це “козир” в майбутніх відносинах і перемовинах з Китаєм.
Тож від опозиції потрібні титанічні зусилля і буквально революція. Але розраховувати на такий розвиток подій не варто. Тому що “Грузинська мрія” – і це по-третє – в будь-якому разі отримала значну підтримку. Хай із маніпуляціями, підкупами тощо. Навіть найбільш прихильні до опозиції екзитполи давали провладній партії чималі 40%. Навіть у містах, де найбільший протестний потенціал, “Грузинська мрія” отримала чималу підтримку. В сільській місцевості підтримка сягала 60-70%. Тож “підняти” регіони вийде навряд. А чи вдасться щось зробити виключно потенціалом міст – велике питання.
Молдову рятує діаспора. Поки що
По інший бік України, у Молдові, відбуваються інші вибори – президентські, за результатами яких представник зовнішньополітичної служби ЄС Петер Стано заявляє про безпрецедентне втручання Росії та її проксі на голосуваннях у Молдові. Одночасно відбувся референдум про вступ до ЄС, який… де-факто не набрав більшості голосів. Ситуацію врятували закордонні округи: вступ до Євросоюзу отримав символічні 50,39% “за” і красномовні 49,61% “проти”.
У першому турі виборів не переміг ніхто, тож у другий вийшли два кандидати – чинна президентка Майя Санду (42%) і колишній генпрокурор, кандидат від проросійської “Партії соціалістів” Олександр Стояногло (26%), якого висунули на заміну експрезиденту Ігорю Додону. Той давно втратив і потенціал у самій Молдові, і довіру Кремля, тож потрібен був свіжий кандидат.
Здавалось би, 26% – не надто переконливий результат. Але якщо врахувати, що Стояногло – не публічний, не надто відомий широкому загалу кандидат із досить розмитою передвиборчою програмою та абстрактними обіцянками “про все хороше”, то результат вже не видається таким малим. А це вже свідчить про те, що європейський вибір Молдови поки що хиткий, адже “простий молдованин” його, скоріше за все, не дуже розуміє і не надто підтримує. Йому зручніше “по-старому”.
Стояногло не має якоїсь особливої харизми. Його позиції дуже, м’яко кажучи, обтічні. З одного боку, він наче як за ЄС і європейську інтеграцію. Але засудження комунізму у 2012-му не підтримав. Він запевняє, що підтримує Україну, але “в тій війні, що триває”, не називаючи Росію агресором і взагалі старанно оминаючи тему. І обіцяє просувати якісь власні “мирні ініціативи” на противагу “мілітаристським заявам”.
Здавалось би, розрив із Санду в нього такий, що розраховувати на виграш не варто. Проте лише в тому випадку, якщо Стояногло не підтягне електорат інших кандидатів. У чинної президентки цей резерв вже на межі, тож її команда серйозно працює з тими, хто вже врятував референдум про вступ до ЄС – молдовською діаспорою за кордоном. І якщо це не вдасться, ситуація для України на цьому напрямку може змінитися дуже суттєво.
Україна: щеплення від “кремлівської мрії” діятиме кілька політсезонів
Виникає питання, чи можливий такий відкат з проросійським ухилом в Україні. Бо “простий українець” не схильний розбиратися в заплутаних політичних питаннях і тяжіє до простих рішень. А Росія вміє їх підказувати. Наприклад, через той же “Телеграм” із розвинутою мережею “конторських” та дружніх каналів та армією ботів.
А там вже роздаються – і організовано підхоплюються – вигуки про “давайте вже якось домовлятися”. Щоправда, далі обмежених “бульбашок”, здатних хіба на ниття, а не на дії, ця зараза не розходиться. І інформаційно глушиться зусиллями більш патріотичних і, що головніше, активних громадян.
Олексій Бурченко впевнений, що найближчі декілька електоральних циклів проросійський відкат в Україні неможливий. Хоча б тому, що російське військове втручання в ту ж Молдову і Грузію – у вигляді сепаратистських конфліктів у Придністров’ї та Абхазії і Осетії відповідно – не залишило такий глибокий слід, як вторгнення в Україну.
“Це не було настільки жорстоким і мародерським, як в Бучі чи Ірпені – з катуваннями, насильством і розстрілами військовополонених. Тому ні, навряд в Україні найближчим часом вдасться якийсь крен в бік Російської Федерації”, – вважає Буряченко.
Варто додати, що конфлікти у згаданих країнах і були раніше, тож ті рани встигли дещо загоїтися, а образи – затертися. І отут виникає інший ризик: Росія вміє чекати і грати в довгу. Врешті, і у згаданих вище випадках вона вичікувала на шанс – і програмувала його своїми діями – роками. Тож дуже важливо не повторити шлях, який пройшла, наприклад, та ж Грузія, яка також мала велику в рамках цієї невеликої країни війну і втрату територій. Але заради “швидкого ларі” і уявної стабільності про це забула.
Втім, це навряд станеться, якщо Україна вкладеться у інші напрямки розвитку. Наприклад, як пропонує Буряченко, вона зараз якраз може спробувати об’єднати навколо себе країни, які були в зоні пострадянського впливу – ту ж Молдову і Грузію, Вірменію, Казахстан, країни Середньої Азії і Близького Сходу.
“Україна може запропонувати сильну позицію протистояння російському впливу. І цей аспект, до слова, може бути аргументом для будь-якого президента, який прийде до влади у Сполучених Штатах. Тому що тоді Україна стає лідером регіону, але не в географічному сенсі цього слова, а в політичному”, – пояснює Буряченко. Додаючи, що в цей політичний проєкт, на його думку, гіпотетично можуть вкластися і США.
