Про заборону російської церкви в Україні, як би вона не називалася – РПЦвУ, УПЦ МП чи, врешті, просто УПЦ – говорилося давно. І ще довше чекалося. Особливо протягом останнього місяця – відтоді, як опозиція, на чолі з нардепами фракції “ЄС,” 23 липня заблокувала трибуну Верховної Ради, вимагаючи негайного винесення на голосування заборони московської церкви.
Негайно не вийшло – керівництво парламенту натомість оголосило перерву в засіданні, яка протривала майже місяць. Врешті, 20 серпня, торги і узгодження завершилися. Верховна Рада ухвалила законопроєкт № 8371.
Тож “Політарена” розбирається, що і коли чекає на релігійну сферу країни загалом та УПЦ МП зокрема.
Голосування – не закон
Перше, що треба розуміти – попри позитивне голосування і святкування в соцмережах, закону ще нема. Він ще не підписаний президентом. Скільки це забере часу невідомо, хоча є всі ознаки, що забере небагато, адже президент вже непрозоро натякав на необхідність його ухвалення, та й без відмашки з “Банкової” метушитися б “слуги” не стали.
Далі закон має бути опублікований. Тільки після цього (у випадку із законом про УПЦ МП – з наступного дня) він набуде чинності, і для української філії РПЦ почнеться відлік часу.
А поки що навіть не зрозуміло, які правки врешті були погоджені і проголосовані. Кінцева версія закону невідома. Тож і предметно коментувати її, як пояснив “Політарені” відомий український правник Андрій Магера, поки зарано.
Єдине, що можна спробувати – це робити припущення за версією закону, викладеною у порівняльній таблиці. Що теж той ще ребус: правок депутати наштампували понад 900 сторінок, левова частина з них не пройшла (спостереження “на око”: якщо напроти правки стоїть прізвище Дмитрук, Гриб, Халімон, Шевченко або Брагар – правка відхилена, якщо Потураєв – скоріше ухвалена, – авт.). Тож попередній текст закону доведеться збирати шматками серед сотень сторінок.
Що чекає на РПЦ та УПЦ МП
В законі нема ніякої згадки про Українську православну церкву Московського патріархату. Натомість є “іноземна релігійна організація” (ст. 1 п. 1) та “діяльність релігійних організацій, афілійованих з іноземною релігійною організацією” (ст. 3 п. 2).
Для заборони іноземної релігійної організації вона має одночасно відповідати двом критеріям: 1) знаходитися на території держави, яка визнана такою, що здійснила або здійснює збройну агресію проти України та/або тимчасово окупувала частину території України; 2) прямо або опосередковано (в тому числі через публічні виступи керівників або інших органів управління) підтримувати збройну агресію проти України.
Російська православна церква, безперечно, відповідає обом критеріям. Але для неї, на відміну від української філії, окреме місце у законі знайшлося – у п. 1 ст. 3 “Іноземні релігійні організації, діяльність яких в Україні заборонена”. Другим пунктом цієї статті, нагадаємо, згадується діяльність афілійованих релігійних організацій. І там же вказано, що їхній перелік окремо затверджується “наказом центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері релігії (у випадку України – Державна служба з питань етнополітики та свободи совісті, ДЕСС), та оприлюднюється на його офіційному вебсайті”.
Зрозуміло, що мати керівний центр у країні-агресорі українська церква також не може. Як і бути її частиною чи афілійованою з нею у будь-який інший спосіб.
Заборони набувають чинності із набуттям чинності самого Закону. Тобто для РПЦ – одразу, на наступний день після його оприлюднення. А от для УПЦ – пізніше, оскільки для неї передбачений перехідний період у 9 місяців, для розриву усіх зв’язків. Деякі спікери наголошують, що саме за ці місяці (від попередніх семи) і точилися вирішальні торги.
Заборонена іноземна релігійна організація не може бути власником чи учасником зареєстрованих в Україні юридичних осіб. Вони своєю чергою повинні привести свій склад учасників у відповідність із Законом протягом трьох місяців з дня заборони діяльності в Україні відповідної іноземної релігійної організації.
Відносини та/або зв’язки, та/або комунікації з забороненою церквою релігійних організацій, у тому числі релігійних громад, інших юридичних осіб приватного права з іноземними релігійними організаціями, діяльність яких в Україні також заборонена. І допускається лише у випадках, якщо здійснюються за погодженням ДЕСС.
Спочатку складається враження, що закон написаний передусім під “верхівку” УПЦ МП. Оскільки навряд чи проста парафія буде мати якісь відносини чи зв’язки з РПЦ – для цього є єпископат. Тож виникає питання, чи передбачено запобіжник від проросійського свавілля на місцях. На щастя, розробники закону це передбачили у статті 5 “Особливості припинення релігійної організації з мотивів пропаганди ідеології “русского міра”. І тому про портрети Ніколая ІІ та іншу імперську хтонь у проповідях отцям і владикам УПЦ МП краще починати забувати вже зараз.
За попередніми оцінками, процес відбуватиметься так: ДЕСС – за власної ініціативи або на підставі звернень державної чи місцевої влади – перевіряє релігійні організації на ознаки афільійованості з російською церквою. Якщо вони знайдені, виносить припис і дає 30 днів на усунення недоліків. Якщо це не зроблене, ДЕСС складає перелік порушників і подає позов у суд, який виносить відповідне рішення. Але станеться це лише через 9 місяців.
Виникають побоювання, що процес цей може розтягнутися на десятиліття, бо релігійних громад УПЦ МП в Україні близько 10 тисяч, кожна – окрема юридична особа, а українські суди працюють не надто швидко, та й обсяг роботи захмарний. Народний депутат та колишній очільник Інституту національної пам’яті в ефірі “5 каналу” заспокоїв, що багато рішень не знадобиться (і тут згадуємо про список організацій від ДЕСС – авт.): ” Буде рішення, яке стосуватиметься всієї структури так званої УПЦ МП. Не буде йтися про 10 тисяч рішень по кожній парафії. Закон прописаний таким чином, що одним судовим рішенням може бути закрита діяльність всієї структури”.
Що змінилося за півтора року допрацювань
Треба визнати, йшов проєкт закону № 8371 не лише довго – зареєстрований він був ще 19 січня 2023-го, у першому читанні проголосований рівно за 10 місяців – а й складно. Навіть назву змінював щонайменше тричі: спочатку це був закон “Про внесення змін до деяких законів України щодо діяльності в Україні релігійних організацій”, до другого читання готувався під назвою “Про захист національної та громадської безпеки, прав і свобод людини у сфері діяльності релігійних організацій”, а ухвалений вже як “Про захист конституційного ладу у сфері діяльності релігійних організацій”. І вже з цих змін видно, наскільки сильно піднявся його статус.
Всередині теж відбулося багато саме якісних змін. Він став більшим у кілька разів за обсягом, добре і грамотно виписаний – із визначенням термінів, строків, ознак, механізмів, підстав, відповідальних інституцій та наслідків – а вони також передбачені. Фактично з незрозумілих “змін до деяких законів” він став повноцінним законом. І стосується не лише УПЦ МП і РПЦ, а будь-яких релігійних організацій. Створений, так би мовити, на будь-який негативний сценарій, на випередження.
Як ухвалювали закон
Голосування 20 серпня вже назвали історичним, і дуже хочеться, щоб так воно і було. Принаймні знаковим назвати його точно можна. І не лише тому, що Рада нарешті зібралася з силами, попрацювала і видала “на гора” дійсно якісний, потрібний продукт.
Хоч робили закон довго, проголосували його дуже швидко – секунд за 40. Спікер ВР Руслан Стефанчук – подейкують, він як правник неабияк доклався до появи нинішньої версії закону – емоції тримав при собі, але по жвавості голосу та загальному настрою було помітно, що радів. Віцеспікерка Олена Кондратюк себе не стримувала – підскочила з місця і взялася Стефанчука обіймати.
Що стосується противників закону – не проголосували за нього 57 з 322 присутніх, з них 29 прямо виступили проти – то вони, схоже, прийняли той факт, що часи бодання “за царя” минули. Помітної протидії вони не чинили. Тільки Артем Дмитрук і Євгеній Шевченко постовбичили недовго на трибуні ВР.
Як відреагували на заборону українці, УПЦ МП та Москва
Реакцію українських соцмереж передбачити було не важко – вони радіють. “Братський плач” любителів “православ’я під луковками” типу боксера Василя Ломаченка потонув у загальних веселощах. Серед яких і єхидні, хоч і по-доброму, глузування з президента Зеленського, мовляв, от тобі і “Армія. Мова. Віра”.
Взагалі весь “русскій блок” виявився на диво кволим. За всю РПЦвУ віддувався хіба що голова інформаційно-просвітницького відділу митрополит Климент, який виступив з непереконливою заявою, мовляв, закон, може, і забороняє УПЦ МП, але в Української православної церкви нема приставки “МП”. І взагалі вони не мають адміністративних зв’язків із закордонними центрами і “не існує жодного українського документа, який би це підтверджував”.
Останнє –натяк на рішення Собору від 27 травня 2022 року, в якому УПЦ запевнила, що відтепер повністю незалежна і самостійна (майже як колись УПЦ КП, – Ред.), навіть мироварення відновили. От тільки визначати афілійованість будуть не приставки і не сама церква. А ДЕСС вже має висновок експертизи, що новий Статуту не призвів до розриву з Москвою: УПЦ лишається структурним підрозділом РПЦ з певними правами самостійності, але без реальної автокефалії.
Окремо варто згадати про хресну ходу з Кам’янця-Подільського на Хмельниччини до Почаївської лаври, оплот русского міра на сусідній Тернопільщині. Він дуже зручно співпав із голосуванням про закон. І хоча Хмельницька єпархія (яка благословення на ходу не давала через воєнний стан) пояснює, що це традиційний “хресний подвиг”, до Свята Успіння Божої матері (28 серпня), в “братніх” соцмережах розганяються дещо інші наративи, мовляв, ніякі закони їм не указ.
скрін
Москва теж зробила вигляд, що нічого надзвичайного не відбулося, всім дивитися на зустрічі Путіна з Алієвим та Кадировим. Тільки випустити речницю (або, як кажуть українці, “пресалкаше”, – авт.) МЗС РФ Марію Захарову, яка звично звинуватила Україну в тому, що Росія робила десятиліттями – створенні квазіправославної церкви, і, не виходячи з анабіозу, додала щось про “тоталітарну державу з диктатурою неонацистів”.
Навіть РПЦ прикинулася інформаційно мертвою. На їхньому сайті жодних заяв з приводу заборони української філії нема. Тільки обтічна новина про те, що “Патріарх Болгарський Даніїл в розмові з американським дипломатом вказав на порушення прав вірян УПЦ”.
Україна змінює правила церковної гри
Взагалі можна сказати, що заборона УПЦ МП дуже сильно запізнилася. На 33 роки. Вона мала відбутися давно, ще на світанку Незалежності, а вже тим більше, коли на Харківському соборі Москва обіграла непокірного й амбіційного митрополита Філарета, сформувавши паралельну церкву на чолі з митрополитом Володимиром (який, треба визнати, зробив величезний внесок у створенні грунту для появи незалежної ПЦУ та об’єднання православних церков, – авт.). Але міркувати “заднім числом” про події минулого завжди легко. Так сталося, такі були умови і політична кон’юнктура. Врешті, Україна тоді сама ще не знала, що їй робити і які небезпеки чекають.
Треба визнати і внесок президентів Віктора Ющенка, який першим порушив церковне питання і активно лобіював визнання української церкви Константинополем, і Петра Порошенка, який цей процес довів до логічного завершення – отримання Томосу 6 січня 2019-го. Нинішній президент Володимир Зеленський тоді хіба глузував про “термос”, проте в життя є своє дуже витончена іронія: саме він продовжує те, що розпочали попередники.
Очевидно, що це ще не кінець цієї релігійної історії. І за цим законом можуть бути й інші. Але він вже заклав підвалини для змін, створив умови, які провокуватимуть зміни. А УПЦ МП отримала потужний сигнал, що скільки б справа не тягнулася, по старому не буде. Їхня партія в цьому історичному етапі зіграна. Вони, судячи з реакції, і так все зрозуміли.
