На яку економічну модель може спиратися Україна під час періоду відновлення? Чому нам не стати ІТ-країною і “вітриною” результатів західної підтримки. І чому необхідна українська алія? Скільки років знадобиться Україні на стабілізаційний вихід з кризи?
“Політарена” публікує другу частину інтерв’ю з економістом та фінансовим аналітиком Олексієм Кущем.
У першій частині Олексій Кущ розповідав про те, що на Україну очікує демографічна катастрофа і “коло бідності”, а також про економіку, податки і “відмирання великого бізнесу”.
Які сфери з високою доданою вартістю можуть стати локомотивами для відновлення і економіки загалом і індустріального сектору в Україні?
ІТ-комплекс, на жаль, не зможе стати драйвером нашої економіки. Тут головним чинником буде погіршення якості освіти через те саме “коло бідності”, про яке я казав. По-друге, це демографічний чинник. Основні ІТ-країни – це країни з великою кількістю населення. Суто практичні розрахунки: зі ста людей математичні здібності мають 10–15%. З цих 10–15% здатність до програмування має ще якийсь певний відсоток. У нас не може бути такої кількості айтішників, як, наприклад, у тій же Індії, де в одному Мумбаї живе 20 мільйонів. У нас фізично буде мало носіїв цих математичних та ІТ-здібностей. Плюс просідання рівня освіти. Треба пам’ятати, що наш айтішник виник на базі старих політехнік – Київської, Львівської тощо – та радянських інститутів кібернетики.
Єдиний вихід – перехід від галузевої до кластерної структури економіки. Розвивати виробничі кластери, в тому числі у вигляді технологічних парків. Які, на відміну від індустріальних, мають три складових – освіту, науку та реальний сектор. В центрі стоїть державний центр трансферту інновації і інвестицій, який забезпечує внутрішню дифузію інновацій всередині цього технологічного парку. Реальний сектор формує запит на певні спеціальності, формує цей запит у вигляді освітянської програм. У нас зараз повний розрив між потребою реального сектору і тим, що готує система освіти. Ми витрачаємо досить великі кошти на освіту, але по факту це перетворюється на субсидіювання експорту робочої сили за кордон. Готуємо величезну кількість фахівців, які потім не можуть знайти роботу і їдуть за кордон просто щоб якось себе прогодувати.
А які кластери?
Наведу декілька прикладів. У нас є запаси літію. Ми можемо віддати їх якійсь іноземній компанії, яка буде його видобувати, забруднювати нашу екологію і платити якісь копійки у вигляді рентних платежів. А далі вивозитиме цей літій і збільшуватиме його додану вартість у кінцевому виробі в десятки і сотні разів. Але це буде вже в інших країнах.
Або ж ми можемо створити літієвий кластер. Тобто повний ланцюг від видобутку літію до виробництва літієвих батарей на Запорізькому акумуляторному заводі і автомобілів на Запорізькому автомобілебудівному заводі. Звичайно, що не треба виробляти власний “Запорожець”, треба залучити провідні компанії, які вже виробляють електромобілі, і будувати нашу модель на тому, що ми даємо свій літій, але на умовах, що у нас будуть створені повні технологічні ланцюги.
Так само із графітом, його запаси у нас теж є. Наприклад, є турецька компанія Onur, яка була великим підрядником “Великого будівництва” і раптом вирішила перейти до видобування українського графіту. Вони отримали ліцензію на розробку у Хмельницькій області (найбільше в Україні Буртинське родовище, підтверджені запаси на 130 років активного видобування, — Ред.). Чому? Тому що в Туреччині створюють свій електромобільний кластер, і для цього їм потрібна сировина — літій і графіт.
Наступний кластер – титановий. Чому ми маємо поставляти титан просто у вигляді сировини? В тому числі і Росія його скуповує для своєї авіаційної, ракетної галузі і ВПК. Ми можемо створити замкнений цикл від видобування титану до його переробки у готові вироби. У нас є Запорізький титаномагнієвий комбінат, є сучасні технології 3D-друку з титанового порошку — можемо і такі виробництва запускати.
Базовий кластер для нас буде біотехнологічний, на основі нашого аграрного сектору, але з підключенням в цей кластер сільськогосподарського машинобудування. Це і підключення нашої хімічної промисловості – виробництва мінеральних добрив, фармацевтики, науки. В нас є декілька університетів, вони можуть бути науковими ядрами цього кластеру.
Тут взагалі у нас величезні перспективи. Ми можемо переробляти, наприклад, сировину на біопаливо, стати одним з найбільших виробників у світі. А зараз все, що залучатиме інвестиції, — це виробництва в контексті “зеленого” курсу розвитку. Там будуть трильйонні вливання по всьому світу. Ми можемо залучати їх у вигляді виробництва біопалива, стати такою східноєвропейською Бразилією.
Виробництво комбікормів, на них – розвиток тваринництва, птахівництва, виробництво рослинного білку. Це ще один сучасний тренд. Україна могла б стати веган-центром світу — виробляти рослинний білок, різні білкові ізоляти, біодобавки тощо. Це величезний простір.
І урановий кластер – це створення напівзамкненого ураново-ядерного циклу. Не повністю замкненого, але напівциклу: видобування урану, збагачення, виробництво ядерного палива і виробництво тепловиділяючих перебірок, тобто “твелів” для наших атомних електростанцій та АЕС інших країн. Теж у співпраці з тими ж американськими компаніями. Оце може витягувати додану вартість нашої сировини. І залишати фахівців в Україні – інженерів, технологів, програмістів, висококваліфікованих робітників.
Таким чином, на відновлення колишніх індустріальних районів розраховувати вже не доводиться? Старої індустрії, до якої ми звикли, в Україні не буде?
Звичайно, що такої, як була, вона вже не буде. Ми маємо рухатись до реновації. В цьому плані, я вважаю, базовим для нас є Придніпровський територіально-економічний район. Це так званий індустріальний ромб, на кутах якого Дніпро, Запоріжжя, Кривий Ріг і Кременчук. Український кристалічний щит, на базі природних ресурсів якого можливе вибудовування вздовж Дніпра економічного поясу.
У багатьох українців є віра, що Україна може повторити шлях Південної Кореї, Сінгапуру тощо. Мовляв, Захід зробить з України “вітрину”. Чи варто на таке розраховувати?
Перехідні досвіди Південної Кореї, Ізраїлю, Туреччини, Польщі треба вивчати, але не треба їх мавпувати. Передумови для нашого розвитку геть інші. У нас немає зростаючої демографії, яка була у Південній Кореї після Другої світової війни. Вони активно вбудовувались в нову світову індустріалізацію, у новий технологічний уклад. У нас таких факторів немає.
У XX столітті головним був фактор виробництва, зараз драйвером є фактор споживання. Тобто, моделі зростання будуть видозмінюватися. Це по-перше.
По-друге, ніхто не збирався робити з Південної Кореї вітрини, передусім США. Корея була аграрною державою, існувала Американо-корейська торгівельна комісія, яка розробляла різні економічні проекти. Країна мала експортувати аграрну сировину, так звані “три білих”: цукор, борошно і рис. І певні природні ресурси: вольфрам, молібден, нікель і інші. А потім прийшов Пак Чон Хі, який сказав, що в питаннях внутрішньої економічної розвитку вони будуть ухвалювати самостійні рішення, але це не вплине на стратегічні стосунки з США, які стануть ще міцнішими, тому що Америка не буде витрачати кошти на підтримку, а Корея допомагатиме США в регіоні.
В принципі, так воно і сталося. Була створена комісія реконструкції і модернізації Кореї, вища за уряд, і Корея вибудувала своє економічне диво. В цьому плані ми маємо взяти це за приклад: стратегічні відносини – це одне, а формування внутрішньо-економічного дискурсу – інше. Ми маємо запропонувати нашим партнерам ефективний план розвитку України, як бізнес-план інвесторам. Єдине, що ми можемо попросити у наших союзників, так це на певний період відкрити свої внутрішні ринки для наших товарів.
Така програма називається “Все, крім зброї”. Ми зможемо без мит та квот продавати будь-які товари, крім зброї, на ринках цих країн. Таке запускалось ЄС і США для бідних азійських країн – Бангладеш, Камбоджі та інших. Ми маємо теж попросити, але не на один-два, а мінімум на 10-15, краще на 20 років. Тоді вона стане частиною бізнес-планування в країні й частиною бізнес-планів інвестування в Україну. І це може стати безкоштовною вудкою замість безкоштовної риби.
Скільки років, на вашу думку, може забрати вихід з тої кризи, в якій ми опинилися?
Думаю, не менше, ніж два політичні електоральні цикли – 10 років. Йдеться лише про стабілізацію ситуації, щоб сформувати поступовий позитивний рух. Вважаю, планування нашого розвитку має полягати в тому, щоб за кожну умовну п’ятирічку – в цьому нема нічого радянського, багато країн використовують п’ятирічне, трьохрічне планування тощо – формувати один додатковий виробничо-технологічний переділ. Підвищувати на один оборот ступінь внутрішньої переробки і збільшувати додану вартість.
Мета з нинішніх 10% за кожен п’ятирічний цикл збільшувати рівень доданої вартості в економіці хоча б на 10%, щоб через 10 років вийти на 30%. І підвищувати локалізацію, щоб у нас основні виробництва були локалізовані хоча б на рівні 50% і вище. Зокрема тому, що демографічна криза вже не може бути вирішена через класичні інструменти – збільшення народжуваності, збільшення рівня життя, збільшення тривалості життя. Вона може бути вирішена виключно через програму репатріації українців з інших країн світу.
Має бути українська алія (програма з повернення євреїв на батьківщину, — Ред.). Але просто так українці не будуть повертатися. Тому це має бути країна вільних людей, економіка вільних підприємців. Мають бути високі заробітні плати, широкі можливості для ведення власного бізнесу, інструменти кредитної та іншої підтримки з боку держави. Тоді повертатимуться люди. І, в принципі, 2050 рік — це така маркерна точка, після якої вже, як кажуть, або пан, або пропав.
