В українській політиці іміджеві скандали у 99% випадків не завершуються відставками або політичним забуттям. На відміну від західних країн-партнерів України, де кожен крок або слово політика розглядають під мікроскопом суспільної думки. Самосвідомість політичних діячів там така, що вони, якщо вляпалися в ганебну історію, самостійно йдуть з посад.
Кілька прикладів політичних реалій України:
- Нардеп Роман Іванісов, який обрався від “Слуги народу”, був судимий за зґвалтування, з партії його виключили, але у Раді він і досі працює. Самостійно заяву на складання мандату не написав.
- Нардеп від “Слуги народу” Богдан Яременко, який у сесійній залі замовляв собі повію, з партії не виключений. З Ради не пішов.
- Після призначення нового посла України в Болгарії Олесі Ілащук виявилося, що вона не має дипломатичного досвіду. З її ж відкритих джерел відомо, що Ілащук продавала БАДи і діаманти. Ілащук називає журналістів “недолугими”, біографія її досі не оприлюднена. На сайті посольства досі вказаний експосол Віталій Москаленко.
- Керівниця “Слуги народу” Олена Шуляк залишилася на посаді попри вимогу військових про її звільнення. Скандал розгорівся через те, що Шуляк прийшла розбиратися щодо закону 5655 у шпиталь до важко пораненого бійця Олега Симороза, який цей закон критикував.
Будемо об’єктивними і згадаємо, що “політичні факапи” траплялися за будь-якої влади в Україні: і під час каденції президента Петра Порошенка, і тим більше за часів Віктора Януковича. Перерахувати усі приклади за 31 рік незалежності України просто неможливо.
Натомість спробуємо розібратися в такому необхідному Україні суспільному явищі, як інститут політичної репутації.
Політарена поговорила про це з політологом, директором Інституту світової політики Євгеном Магдою.
Яке б ви визначення дали поняттю політична репутація, інститут політичної репутації?
Політична репутація — це нематеріальний актив людини, яка або займається політикою, або збирається це робити. Це уявлення про неї в середовищі інших людей, на яке ті самі люди можуть так чи інакше впливати.
На якому етапі формування інститут політичної репутації в Україні?
На ембріональному етапі.
Які мають бути умови або чинники для його розвитку?
В Україні інститут політичної репутації не виник до початку повномасштабного російського вторгнення, то дуже мало шансів, що він виникне зараз. Тому що коли наразі хтось починає аргументовано критикувати владу, то він чує про те, що він — агент Москви. Водночас є події в інформаційному просторі, які проходять повз вуха багатьох українських громадян. Сказати, що це (інститут політичної репутації, — ред.) виникне за помахом чарівної палички, чи виникне за формулою “прийдуть хлопці з фронту і наведуть порядок”, я думаю, наївний підхід. Тому що збройні сили, тим більше в умовах масової мобілізації, абсолютно очевидно, що вони є частиною суспільства. І вони будуть діяти так, як діє суспільство. Сподіватися на те, що в нас може виникнути інститут політичної репутації? Чого раптом? З якої причини?
Тому я і питаю, які мають бути чинники для цього? Якщо, наприклад, спиратися на досвід західної демократії, таких країн як США або Велика Британія, то як цей інститут має формуватися?
Порівнювати Україну і Велику Британію в цьому сенсі, це як порівнювати БелАЗ і “Запорожець”. Всі країни, які зробили вибір на користь демократії, вони так чи інакше пройшли приблизно однаковим шляхом. Але вони цим шляхом пройшли в різний час. Я б порівнював Україну все-таки не з Британією, Францією або Німеччиною, а з Польщею, Угорщиною, Чехію, Словаччиною. Вони проходили цей шлях перетворень з 90-х і на початку 2000-х, коли скандали висвітлювали у газетах, на телебаченні, але вони не проходили за принципом, що кожен може висловити свою думку, незалежно від того, на скільки вона аргументована. А з іншого боку, [скандали] були у період, коли все-таки спостерігалося певне економічне зростання, була спільна ідея. Я вважаю, що спільна ідея багато важить для побудови [інституту політичної] репутації.
Що для України може стати такою спільною ідеєю?
У нас нею може стати травма від російського вторгнення, яка на сьогодні в Україні існує. І ми через ставлення до Росії формуватимемо інститут політичної репутації. І ті, хто різко став скоробагатьками, в умовах після 24 лютого 2022 року, вони ризикують залишитися при грошах, але без свого нематеріального активу, без іміджевого.
Разом з тим, інститут бізнес-репутації виглядає кращім на фоні політичного. Якщо згадати історії з керівником Yakaboo або брендом Yaro, то бізнес реагує швидше і якісніше. Як вам здається?
Так, безумовно. Але це все-таки комерційні компанії. І будь-яка репутація не з’являється сама по собі, її не можна зробити як щеплення від ковіду, репутацією не можна прищепити всім, хто є в інформаційному просторі. А у випадку з комерційними організаціями не забувайте, що СЕО Yakaboo — це людина, яку на посаду призначали власники. І коли вони побачили, що його вислів може вплинути на продажі книжок, тим більше в таких кризових умовах, то я, моделюючи ситуацію, припускаю, що йому сказали “любий наш друже, ми тебе дуже поважаємо, але не був би ти такий ласкавий”.
Якщо змоделювати цю ситуацію на політику, то народних депутатів і президента призначають виборці. І виходить, якщо призначені виборцями люди, вчиняючи не дуже гарним чином, залишаються на посадах, то виборці толерують таку поведінку? Або толерують певних осіб з темним минулим.
Ось приклад — Поворознюк (судимий аграрій Олександр Поворознюк — ред.), який в певних колах суспільства є ледь не Робін Гудом загальноукраїнського масштабу. Але ж він не просто сам по собі таким став. Його ж хтось “засунув” в “Єдині новини”. Він там виходить у слоті “1+1”. Цей телеканал належить переважно Коломойському, а частково належав Медведчуку. На сьогодні і у найближчому майбутньому будь-яка влада у пострадянській країні, а Україна є пострадянською країною з перехідним демократичним періодом, зосереджена насамперед в “грошових мішків”, а вже потім в руках політиків. І така влада зацікавлена в тому, щоб переважна кількість громадян була керована і легко піддавалася маніпуляціям.
До того ж збільшувати медіаграмотність чи критичне мислення в умовах широкомасштабного вторгнення неможливо. І тому у нас на сьогодні існує певне гальмування у формуванні інституту політичної репутації.
Якщо ми говоримо про дотримання інституту репутації, то це мають бути інститути громадянського суспільства. Якісні, а не флюгероподібні. Це мають бути незалежні медіа, які фінансуються громадянами на прозорих засадах. Або, що мені набагато менше подобається, фінансуються з-за кордону. І все це застосовувало б помітні репутаційні впливи. А зараз в нас Трухін (нардеп “СН” Олександр Трухін, якого судитимуть за спробу підкупу патрульних поліцейських — ред.) з’являється у новорічний період на телеканалі Рада, це що інститут репутації? Це пародія. Це використання адміністративного ресурсу у вигляді парламентського телеканалу Рада, для того, щоб “відмивати” депутата правлячої партії.
Якби в Україні сталася така ж історія, як з Борисом Джонсоном, який влаштував вечірку під час карантину, то мало хто б звернув увагу. Може в нас це й від менталітету залежить?
Менталітет грає роль у тому сенсі, що українці страждали століттями від власної бездержавності. Багато людей на підсвідомому рівні сприймають владу, як не свою. І вони говорять: та всі крадуть. У Поворознюка ж логіка яка, “я крав не в людей, а в держави”. (і його прихильники не розуміють, що немає державних грошей, це гроші платників податків — ред.).
Це маркер. Доки “поворознюки” здійснюватимуть подальшу свою активність, то на хороші зміни нам розраховувати не доводиться. Нам потрібно позбавлятися власного комплексу меншовартості. Пересічний громадянин може і не згадати, що та сама Німеччина, як єдина держава, постала лише в останній третині XIX ст. Так само як і Італія. З Німеччиною складніше порівнювати, тому що вона — федеративна. А Італія — унітарна держава, в якої теж є особливості і регіональні проблеми. Попри все, це країна Групи семи, входить до семи провідних економік світу. А ми продовжуємо нити, як у нас все погано. Потрібно “не ридать, а здобувать”, як писав класик.
